лукач

див. Лукач, Дьордь

Лукач, Дьордь (1885, Будапешт - 1971) - угорськ. філософ, інтерпретатор марксизму; естетик. У 1900-ті рр. зазнав впливу неокантіанства, Зиммеля та Вебера, дещо згодом - гегелівської філософії, з якою пов'язане звернення Л. до соціальної проблематики, його протест проти буржуазного суспільства. Погляди Л. радикалізуються в міру ознайомлення з працями Маркса та теоретика анархізму Сореля, чия інтерпретація марксизму справила на нього сильне враження. В 1918 р. Л. вступає до Угорської комуністичної партії, бере участь у створенні Угорської Радянської республіки, після придушення якої живе у Відні. У цей час у центрі його уваги знаходиться проблематика формування класової свідомості пролетаріату та її впливу на історичний процес. На думку Л., істинне осягнення історичного процесу доступне лише пролетаріатові, через що останній є головною потугою суспільного прогресу. Вважаючи, що адекватним втіленням пролетарської свідомості є марксизм, Л. відрізняє "актуальну", "психологічну", а тому неістинну свідомість пролетаріату від справжньої, "очищеної", теоретично артикульованої класової свідомості, яка досягається марксистськими мислителями (інтелектуалами). Саме у пролетарській свідомості, згідно з Л., відбувається звільнення від капіталістичного "відчуження". У зрілий період своєї творчості Л. піддав послідовній критиці свої ранні твори, зазначивши небезпеку "месіанського" розуміння ролі пролетаріату й есхатологічного уявлення про соціальну революцію. Корінь цих принципових помилок він вбачав у неправомірному ототожненні "відчуження" і "реїфікації" (оречевлення), що призводить, зрештою, до збігу онтологічного і соціального аспектів реальності, загального і особливого. У 1956 р. Л. був активним учасником відомих подій в Угорщині, входив до складу уряду Імре Надя, за що був звинувачений у ревізії марксизму. В останні роки життя працював над загальними проблемами естетики і філософії. В естетиці був прихильником соціального реалізму. Остання, незавершена праця Л. - "До онтології суспільного буття" - присвячена систематичному історико-філософському викладу основних категорій суспільного буття і дослідженню активної ролі свідомості.

[br]

Осн. тв.: "Душа і форми" (1911); "Теорія роману" (1916); "Історія і класова свідомість" (1923); "Молодий Гегель: про відношення між діалектикою і економікою" (1948); "Руйнація розуму; Шлях ірраціоналізму від Шеллінга до Гітлера" (1954); "Проблеми естетики" (1969).

див. Лукач, Дьордь

Дьёрдь Лукач, венгерский социолог, внесший вклад в изучение проблем отчуждения. Соч.: "Исторический роман", "Молодой Гегель", "Значение современного реализма", "Об эстетике", "Солженицын".

  Пишта Данко

   1941 – Венгрия (80 мин)

     Произв. Hunnia, Mester Film

     Реж. ЛАСЛО КАЛMAP

     Сцен. Ласло Калмар, Ласло Биари, Шандор Надьмихай по сюжету Шандора Надьмихая

     Опер. Иштван Эйбен

     Муз. Тибор Полгар

     В ролях Пал Явор (Пишта Данко), Ержи Шимор (Илонка Яки), Маргит Лукач (Рожи), Шандор Томпа (Кукац), Колман Рожахедь (Тонтон Марци), Дьёрдь Солти (князь Владимир).

   Цыган Данко Пишта, автор популярных песен и дирижер, мечтает стать большим музыкантом. На балу он знакомится с Илонкой, девушкой благородных кровей, и влюбляется в нее. Рожи, влюбленная в Пишту, проклинает его и уезжает танцевать в Россию. Илонка ушла из семьи и живет с Данко в Будапеште. Финансовые трудности вынуждают Данко скрепя сердце продать драгоценную скрипку, материнское наследство. Вскоре удача начинает ему улыбаться. Но, прославившись как певец, он продолжает тосковать по утраченной скрипке. В надежде найти ее он едет с гастролями в Россию, и там его ждет триумфальный успех. Он вновь встречает бывшую любовницу Рожи. Теперь она вращается в высшем обществе; чтобы вновь завоевать Данко, она идет на различные хитрости. Она знакомит Пишту с крупным коллекционером скрипок, родственником царя. В его сказочной коллекции есть и скрипка Пишты. Но, увы, он не хочет ее продавать. Лучший друг привозит к нему жену, которую Пишта совсем забросил. Но Пишта, измотанный слишком бурной жизнью, опасно болен. Илонка увозит его в Италию, чтобы там он смог восстановить силы. Слишком поздно. Пишта умирает, играя последнюю песню на своей драгоценной скрипке, которую недавно прислала ему Рожи.

   ►  Вся красота, элегантная меланхоличность довоенных венгерских художников присутствует в этой картине, которая на 1-й взгляд кажется пустой безделицей, а затем медленно, коварно, как будто с сожалением, оборачивается драмой. Специфическая интонация фильма – пробуждение радости даже посреди самого черного отчаяния (продав скрипку, крайне удрученный Пишта поет песню собственного сочинения с музыкантами в таверне; в его жизни начинается новый этап) и пробуждение тоски в разгар веселья, успеха, счастья, которое казалось таким крепким. Так на вершине славы Пишта начинает тосковать по своей скрипке, по тому, что так и не стал большим музыкантом, о чем мечтал. Музыка пропитывает фильм самым естественным и глубоким образом; только она способна выразить все сложные узоры, переплетения противоречивых чувств, из которых соткан фильм. Самая красивая сцена ― та, когда Пишта видит свою скрипку у коллекционера. Он тут же хватает ее и начинает великолепно играть. Словно внезапно взлетев на крыльях, камера обгоняет его и совершает довольно сложное кружение по декорациям, повторяя движения музыканта, чтобы затем вновь поймать его в кадр в конце плана. Камера тоже по-своему выражает музыкальный порыв.

МАРКСИЗМ - філософське, ідеологічне, політико-економічне вчення, назване за ім'ям його засновника Маркса. Виникло у серед. XIX ст. Як система поглядів на природу, суспільство та пізнання, М. базується на засадах матеріалізму і діалектики; на трактуванні соціально-історичного процесу як послідовної і закономірної зміни суспільно-економічних формацій, що доконечно завершується переходом до комунізму, шляхом радикальної соціальної (пролетарської) революції. У М. як філософському вченні вирізняється: М. автентичний (М. авт.); М. ортодоксальний (М. орт.); М. інтерпретативний (М. інт.). Хоч поняття "марксистська філософія" суперечить настанові Маркса про зайвість філософії, як "спекулятивного мислення" для реального життя (особливо з утвердженням "світового комунізму"), тексти його творів засвідчують наявність низки філософських ідей - чітко артикульованих чи присутніх латентно й тому висловлюваних опосередковано. М. авт. - це сукупність ідей, які були чітко викладені Марксом (насамперед в "Економічно-філософських рукописах 1844 р.") та розвинуті послідовниками М. у контексті, близькому до Марксового. М. авт. фокусується на двох чільних ідеях: 1) відчуження людини й оречевлення суспільних стосунків у капіталістичному суспільстві; 2) розкриття творчого потенціалу людського індивіда в умовах реалізації гуманних суспільних відносин, ототожнюваних з комуністичним ладом. Лукач - філософ серед. XX ст. (рукописи Маркса були уперше опубліковані у 1930 р.), він найяскравіше репрезентує осмислення гуманістичного доробку Маркса, зосередившись на проблемах відчуження й оречевлення. М. орт. базується на концептуальних напрацюваннях Енгельса й Леніна, що спиралися не стільки на чітко окреслені Марксом положення, скільки на текстуальні імпульси, "натяки" на ці положення й відповідні висновки, які спонукали до "доповнень" (чи "розвитку"), безпосередньо не пов'язаних із обґрунтованими Марксом філософськими ідеями. У Енгельса - це розробка філософії діалектичного матеріалізму (адже у самого Маркса відсутнє поняття "матерії" як первинної субстанції, що визначає усі процеси в універсумі, в т.ч. й суспільстві); у Леніна - концепція епістемологічного натуралізму, згідно з якою людська свідомість віддзеркалює, копіює світ реальних речей ("теорія відображення"). Переважно завдяки цим доповненням було закладено підмурівок М. орт. В умовах панування тоталітарних режимів у XX ст. (у т.ч. в Україні) для М. орт. були характерними дві тенденції - жорстко апологетична і творча. Перша виключала будь-яку плюральність чи альтернативність філософського мислення, спрямовуючи його у річище примітивного виправдання зумовленого класовою (партійною) кон'юнктурою стану речей. Друга - орієнтувала на виявлення ланок зв'язку з відповідно потрактованими ідеями та текстами творів "класиків М.", що давало змогу долати вузький схематизм діалектичного та історичного матеріалізму й виходити (чи наближатися до цього) у простір світової філософської думки. Остання тенденція була найпомітнішою у тих ділянках М., проблематика яких певним чином перетиналась із фундаментальними напрямами західної філософії. Це стосувалося різною мірою - логіки, філософії науки, філософської антропології, етики, критики "буржуазної" філософії та ін. Творча тенденція у межах М. орт. становить ланку переходу до М. інт. - це такий ступінь вільного потрактування ідей М., що уможливлював побудову концепцій, які у розвинутій формі вже нічим не нагадували М., хоч останній і послугував для них висхідною філософською спонукою. Соціальним ґрунтом для М.інт. виступали західні демократії і т. зв. "країни народної демократії", які прагнули до вдосконалення суспільних стосунків, як капіталістичних, так і соціалістичних. Найвиразнішою тут була метафора Сартра стосовно М. "із людським обличчям". М. інт. являє собою сукупність філософських теорій, кожна з яких, використовуючи одну чи більше відповідно потрактованих ідей Маркса, розробила цілковито самостійний філософський зміст. Ці теорії досить умовно можна назвати М. Втім представлена в них інтерпретація марксистських ідей демонструє можливості їхнього синтезу із засадничими ідеями західної філософії та виникнення на цьому ґрунті впливових філософських теорій. До останніх, зокрема, відносяться: "критична теорія суспільства" Адорно, Горкгаймера, Маркузе; комунікативний раціоналізм Габермаса; структуралістська теорія "наддетермінації" Альтюссера; екзистенціалізм Сартра (у частині соціально-філософського обґрунтування проблеми людини); аналітичний М. Елстера й Рочмера. В Україні переважною формою існування М. як філософського напряму був М. ортодоксальний в обох його розгалуженнях - апологетичному та творчому (див. комунізм).

СОЦІОЛОГІЯ ЗНАННЯ - соціально-філософська концепція (дисципліна), що досліджує співвідношення знання і суспільства, соціальну зумовленість знання. З різних інтерпретацій понять "знання", "суспільство" і "відношення" філософськими течіями виникають різні варіанти С. з. Так, суспільство тлумачать як історичні епохи, класи, покоління, соціальні фактори, соціальне буття, соціальні структури, а знання - як знання взагалі, наукове знання, ідеологію, світогляд, категорії, цінності, ідеї. Порізному інтерпретується і відношення знання та суспільства - як жорстка чи послаблена детермінація, функціональний зв'язок, гармонія стилів, зв'язок частини і цілого та ін. Основні проблеми С. з.: дослідження характеру відношень між знанням і соціальним буттям, соціальними структурами і категоріями мислення; ролі цінностей у пізнанні, співвідношення знання і його соціальних носіїв, істинності і соціальної зумовленості знання та ін. С. з. виникла в 30-х рр. XX ст. Її засновники - Маннгейм ("Проблема соціології знання" 1925; "Ідеологія та утопія", 1929) і Шелер ("Форми знання і суспільство", 1926). її джерела - марксистське вчення про базис і надбудову, клас та ідеологію, дослідження Дюркгейма соціальної зумовленості категорій первісного мислення М. аннгейм і Шелер дещо конкретизували проблематику соціальної зумовленості знання, перевели її з ідеологічної в більш наукову площину. В 50-х рр. XX ст. виникає кантіанський варіант С. з. (Шелтинг, Штарк), що розвинув ідеї Вебера про зумовленість наукового знання цінностями. В цей же час формується "критична теорія" Франкфуртської школи, яка на запереченні концепції Маннгейма розбудовує свій варіант соціальної зумовленості знання, в якому поєднує неогегельянство і марксизм (Лукач). У 70-х рр. XX ст. формується феноменологічний підхід до С. з. (Шюц, Бергер, Лукман), що зосереджується на дослідженні конституювання соціальної реальності (сфери соціальних смислів) різними соціальними групами. До проблематики С. з. близька також історична школа філософії науки (Кун, Феєрабенд), яка розглядає розвиток науки в соціальному контексті. Інтенція С. з. - розвінчання автономності знання (істини, розуму), утвердження залежності його від позагносеологічних чинників. У цьому плані вона - одне з джерел філософії постмодерну. С. з. не є суто соціологічною дисципліною. Спроби надати їй емпіричної інтерпретації не мали значних успіхів О. станнім часом спостерігається спад інтересу до її проблем.