клагес

див. Клагес, Людвіг

Клагес, Людвіг (1872, Ганновер - 1970) - нім. філософ, представник філософії життя. Освіту здобув у Мюнхені; там же створив центр з вивчення характерології - науки про дух на засадах класифікацій психологічних типів. У центрі світоглядної позиції К. - проблема суперечливого відношення між життям і духом. К. стверджує антагонізм двох підвалин життя - "духа", позитивна функція якого в його концепції, зрештою, залишається невизначеною, і "душі", розвиток якої завжди сполучений з руйнівною силою духа. Тому завдання полягає в тому, щоб, відсторонивши дух, дати змогу розвиватися душі. По суті, душа у К. уособлює життя, але це - позасвідоме, оргіастичне життя. Під цим кутом зору К. трактує шлях наукового прогресу як згубний для людини, тому що дух, або розум, дедалі більше усуває справжню сутність людини - душу, а отже, нищить саме життя. Завдання філософії, за К., полягає у "врятуванні душі", але домогтися цього можливо не за допомогою мислення, а безпосереднього споглядання, що знаходить вираз у міфах, сказаннях, образах. Песимістична оцінка К. цивілізації - як панування духа - та критичне відношення до духовної культури були сприйняті в націонал-соціалістичній ідеології як настанови до руйнації та знищення духовної спадщини.

[br]

Осн. тв.: "Принципи характерології" (1910); "Людина і земля" (1920); "Про космогонічний ерос" (1922); "Дух як супротивник душі" (1929); "Дух і життя" (1934).

див. Клагес, Людвіг

ДУХ - потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності. Д. характеризує самоздійснення суб'єкта, його здатність відтворювати себе у предметному світі (зокрема культури) та розпредмечувати цей світ через творчу особистість. Як єдність процесів творчого опредметнення та розпредметнення Д. виступає в об'єктивній та суб'єктивній формі С. уб'єктивний Д. - це інтегральне самовизначення людського "Я" як ідеального буття, "внутрішнього світу", мислячої самосвідомості. Суб'єктивний Д. визначається через зростання у суб'єкті "безконечної персони" (Гегель) як результату перенесення зовнішнього універсуму у внутрішній світ особистості. Об'єктивний Д., навпаки, є пов'язаним із зворотним процесом опредметнення внутрішніх станів, тобто виходу за межі ідеальності у предметне буття, з прагненням суб'єкта до самореалізації як окремого культурного світу. Об'єктивний Д. постає у вигляді інтерсуб'єктивного колективного досвіду усіх різновидів суб'єктоб'єктної взаємодії, яка притаманна історичному процесу формоутворення олюдненого буття. Саме таке буття і здатне до інтеріоризації у "внутрішнє буття" суб'єкта. Отже, суб'єктивний та об'єктивний Д. виступають в органічній єдності. Взаємопов'язаність об'єктивного та суб'єктивного у складі Д. проявляється, зокрема, в тому, що він маніфестується через рольові структури діяльності суб ' єкта та символічні витвори буття, що потребують індивідуальної розшифровки. В цьому відношенні Д. виступає трансформаційним процесом взаємопереходів суб'єктивного та об'єктивного, універсального та індивідуального, формоутворення та змістонаповнення. До атрибутів Д. належать: 1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості; 2) безконечність, тобто здатність до трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів; здатність, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб'єкта; 3) свобода як самодіяльність, як необмеженість самовідтворення, виявів проективних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості; 4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неодмінного джерела усіх форм перетворення існуючого; 5) самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу. Як філософська категорія Д. є наскрізною проблемою усієї історії філософії. У Платона, який уперше розгорнув цю проблему в систематичній формі, Д. це "світова душа", котра, будучи дотичною до істини та вічних ідей (ейдосів), об'єднує через гармонію і красу життєвий статус розуму та тілесність речей, виступає принципом саморуху. В давньогрецьк. філософії Д. трактувався не як надприродна сутність, а у складі буття і визначався чи то як "пневма" (життєва сила, або, навіть, "тонка" матерія на зразок повітря), чи як "нус" (інтелектуальне начало). Так, у ' стоїків Д. водночас і тілесний початок, і мудрість, здатність жити відповідно до Логосу світу. Тільки з Плотина починається спіритуалізація Д., яка набуває чіткого виразу у Філона Александрійського, котрий ототожнював Д. з Логосом, Софією, духовним життям. У християнстві Д. розглядався як третя іпостась Трійці ("Святий Дух"), що втілює творчу, породжуючу силу Бога-Отця і Бога-Сина. Земним місцеперебуванням цього Д. є церква та душі праведників В. ідповідним чином патристика (Августин Блаженний) та томізм (Тома Аквінськиїї) перетлумачують тезу Аристотеля про Д. як вищий інтелектуальний регістр душі. В Україні, яків інших європейських країнах, релігійне розуміння Д. розвивалось у руслі християнської антропології (Могила, Прокопович, Яворський, Туптало, Кониський та ін.). Д. розглядався як істина душі та вища цінність. Сковорода пов'язує його з "внутрішньою людиною", що має богоподібну природу, та особливим, "третім" символічним світом біблійних архетипів вічності, краси, абсолюту. Масштабне вчення про Д. втілене у системі Гегеля Д. ля нього Д. - це світовий розум, котрий в своєму діалектичному розвитку за принципом тріади (теза, антитеза, синтеза) проходить фази чистих логічних сутностей, природи (як свого інобуття) та історії і усвідомлює себе як абсолют (абсолютну ідею чи абсолютне знання). В цьому розвитку Д. визначається як "для-себе-буття" чи свобода. Вчення про Д. розвивалось Марксом. Ідучи за Гегелем, він співставляє Д. та працю як дві діалектично пов'язані протилежності, в яких праця виступає як позитивна діяльність, що оречевлюється в її результатах, а Д. - як сила негації. Останнє означає у гегелівській традиції те, що "Я" принципово не згасає в жодному результаті, а використовує його як поштовх до подальшого розвитку, тобто предметне буття є для Д. стартовою підставою, передумовою руху. Отже, "первинність" буття є тут позитивно діалектичним моментом творчої негації Д. Розуміння Д. як вільної, творчої сили, що не оречевлюється, а лише символізується у бутті, розвинуте в XX ст Б. ердяєвим. Він визначає Д. як творчість, що є подоланням небуття та втіленням свободи. В такій якості Д. виступає як смисл буття суб'єкта, що розкривається в особистісному існуванні людини. Д., за Бердяєвим, є поєднанням божественної природи з людиною. Аксіологічна позиція в розумінні Д. як найвищої цінності, що розкривається в історичному бутті, відстоювалась Дильтеєм та Віндельбандом. Проти віталістичного тлумачення Д. як інтелектуально паразитичного породження життєвого процесу, котре сковує душу (Клагес, Лессинг, Фробеніус) виступали Гартман, Шелер, Ясперс, для яких Д. маніфестує сходження суб'єкта через символ до вищих щаблів адекватного існування людини О. соблива, але соціально важлива лінія в аналізі Д. була пов'язана з проблемою духовних передумов національного життя. Історично тема національного Д. найбільш виразно формулюється Гердером, який вбачав в ньому носія базисних культурних форм нації та її мовної свідомості. Надалі проблема національного Д. розвивалась в зв'язку з філософією мови (Гумбольдт), філософією історії (Фіхте) та філософією культури (Шпенглер). В Україні проблема національного Д. розроблялась кирило-мефодіївцями (Костомаров, Куліш, Білозерський) під кутом зору народної свідомості, православ'я, укр. ідеї в контексті слов'янської культури. У складі питань державотворення аналіз національного Д. здійснювався в працях Донцова та Липинського. В культурно-історичному аспекті проблема національного Д. досліджувалась Чижевським. В сучасній літературі під поняттям національного Д. мається на увазі інтегральне виявлення духовних ресурсів ствердження нації як суб'єкта світової історії. Ці ресурси визначаються самосвідомістю народу, його світосприйняттям, віруваннями, ментальністю культури та соціальною пам'яттю традицій. Отже, проблема Д. виходить за межі чисто академічного інтересу і має значення не тільки в історико-філософському, а й світоглядно-соціальному ракурсі.

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ - 1) Поняття вперше з'являється у філософському обігу в кін. XVIII - на поч. XIX ст. як противага поняттю "теоретична філософія" і асоціюється із філософією практичного життя. Пізніше до нього звертається антираціоналістичний напрям, представники якого - Гаман, Якобі - вивищують безпосереднє почуття, переживання та віру. 2) Ф. ж. як напрям сучасної філософії формується наприкін. XIX - на поч. XX ст.; життя було проголошено основним принципом філософування С. віт, соціум, культура постають як цілісні організми. Для Ф. ж. характерне прагнення до всеохопного осягнення життя людини у природі, суспільстві та практичному буденному існуванні на противагу редукціонізму - механістичному усередненню унікальних проявів життя у процесі наукового аналізу. Критично оцінюючи методологічні засади класичної філософії, Ф. ж. наголошувала на пізнавальних можливостях індивіда, передовсім на його здатності до розуміння О. дин із фундаторів Ф. ж. - Вергсон вважав мозок механічним знаряддям, завдяки якому розум здатен пізнавати лише закостенілі, мертві форми, саме ж життя не осягається за допомогою понять. Індивід у його тілесному, психічно-чуттєвому, інтелектуальному проявах є ірраціональним, рухливо-плинним цілісним багатоманіттям. Автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього акту. Ф. ж Б. ергсона прагнула повернути втрачену довіру до чуттєвого світосприйняття, в якому реальність постає у простих, інтуїтивно-ясних, самоочевидних формах світоспоглядання. Нім. течію Ф. ж. (Дильтей, Зиммель, Клагес, Юнгер, Шпенглер) започатковує Ніцше. Світ розглядається у становленні, але, на відміну від апофеозу творчості Бергсона, Ніцше зображує його як вічний колообіг. Проблематика життя зміщується із космічноспоглядального до волюнтаристського, праксеологічно-ціннісного виміру філософії культури. Витоки духовної кризи європейської культури вбачаються у надмірному захопленні раціональним аполлонівським світосприйняттям та забуттям діонісійського прагнення до переживання повноти життя. Щоб повернути духовне здоров'я європейській культурі, проголошується нігілістичне гасло радикальної "переоцінки усіх цінностей". У світлі міфу про вічне повернення буття втрачає абсолютний вимір. На відміну від елітарного антропологізму ніцшеанства, академічна версія Ф. ж. Дильтея виходить із принципу толерантної терпимості до інших світоглядних цінностей. Ф. ж. спирається на науку про дух і герменевтичний метод, зміщуючись у царину історизму, зокрема історичних типів світогляду. Тільки звертаючись до історії, людина здатна усвідомити, чим вона насправді є. Ф. ж. обґрунтовує в контексті історизму власний предмет і метод як самостійні по відношенню до природничих наук. Шпенглер розглядає всесвітню історію як результат життєдіяльності восьми окремих культур К. ожна культура уявляється цілісним організмом, який існує близько тисячі років. Прафеноменальна душа культури проходить ряд циклів - становлення культури, цивілізації та загибелі. В царині всесвітньої історїі панує доля, тоді як у природі - детермінізм. Ф. ж. справила вплив на герменевтику, екзистенціалізм, філософську антропологію, персоналізм, а також на формування стилю мислення філософії постмодерну.