зиммель

див. Зиммель, Георг

Зиммель, Георг (1858, Берлін - 1918) - нім. філософ і соціолог, один із чільних теоретиків філософії життя, основоположник формальної соціології. Його творчий розвиток пройшов три етапи: натуралістичний, неокантіанський та філософії життя. На початку творчості З. зазнав впливу прагматизму, соціалдарвінізму і спенсерівського еволюціонізму, що мало своїм наслідком біологічно-утилітаристське обґрунтування етики і теорії пізнання: мораль і істина - це різновиди інстинктивної доцільності Н. а другому етапі духовної еволюції З. перебував під впливом ідей Канта, особливо його апріоризму. В центрі уваги З. - цінності і культура, які знаходяться, на його думку, за межами природної каузальності. Діяльність людини в цій сфері тлумачиться як "трансцендентальна формотворчість", джерелом якої е особистість з її апріорно заданим способом світобачення. Зміст цього особистісного апріорі пізніше втілився в понятті "індивідуального закону". Проблеми філософії життя розроблялися З. переважно на останньому етапі його творчості. Поняття життя постає у З. як та ланка, що зв'язує формальну соціологію з соціальною філософією (проблеми диференціації, інтеграції і конфліктів у суспільстві). Життя реалізує себе через самообмеження ним же створеними формами. На "вітальному" рівні ця форма і межа - смерть (життя несе її в собі). На "трансвітальному" рівні життя долає власну обмеженість, утворюючи "більшжиття" і "більш-ніж-життя" - відносно стійкі утворення, що породжені життям і протистоять його плинності і мінливості у вигляді певних форм культури З. агальна схема розвитку культури наступна: життя нескінченно утворює нові культурні форми, які стають з часом омертвілими і гальмують його власний подальший розвиток. Плин життя і культура супроводжуються низкою конфліктів: змісту і форми, душі і духа, суб'єктивної й об'єктивної культур. В усвідомленні неминучості цих конфліктів полягає трагедія культури та її провідних постатей.

[br]

Осн. тв.: "Про соціальну диференціацію" (1890); "Філософія грошей" (1900); "Кант" (1903); "Шопенгауер і Ніцше" (1920); "Основи соціології" (1920); "Конфлікт сучасної культури"(1926)та ін.

див. Зиммель, Георг

* * *

* * *

музыка; Г. Зиммель, У. Томас, М. Вебер считали музыку важнейшим аспектом социальной жизни и рассматривали её как:

1. средство межличностной коммуникации;

2. проявление коллективного действия;

3. фактор воздействия на институциональные структуры.

* * *

2) проявление коллективного действия;

3) фактор воздействия на институциональные структуры.

1) общ. форма; внешний вид

2) общ. форма, вид, разновидность

3) общ. состояние; форма

4) общ. формальность; церемония, установленный порядок; формула (как установившаяся форма выражения чего-л.)

5) общ. форма, бланк

6) юр. судимость; "полицейское досье"

7) обр., преим. брит. класс ( в школе)

8) пром. модель; (литейная) форма

9) соц. форма (по Г. Зиммелю: универсальный принцип социального взаимодействия, стоящий за многообразием "содержания"; изучение таких форм Зиммель считал основной задачей социологии, которую называл "геометрией социальной жизни")

1) упр. придавать [принимать\] форму, вид

2) общ. создавать(ся), основывать(ся), образовывать(ся)

3) упр. формировать, организовывать; образовывать, создавать; основывать, учреждать (напр., фирму, организацию)

4) псих. формировать (напр., взгляды); утверждать в сознании; тренировать, дисциплинировать, воспитывать; развивать (духовно, интеллектуально, физически)

5) общ. представлять собой; являться

6) с.-х. обрезать, подвергать обрезке ( сад); формировать крону

* * *

соц. формальная социология (подход в социологии, для которого характерен поиск универсальных устойчивых социальных форм, которые скрываются за содержательным многообразием социального взаимодействия; основателем этого подхода является Г. Зиммель)

соц. Зиммель, Георг (1858-1918; немецкий социолог и философ, основатель формальной социологии, автор классических трудов о роли конфликтов в обществе, а также социальной сущности денег и их связи с властью, доверием и другими социальными феноменами)

соц. социация (английский перевод немецкого термина Vergesellschaftung, которым Г. Зиммель обозначил сознательное объединение человеческих существ; в социологии Зиммеля основной задачей было изучение основных форм таких объединений)

ВІДНОСИНИ СУСПІЛЬНІ - категорія соціальної філософії, яка виражає сукупність багатоманітних зв'язків, що виникають між суб'єктами соціальної взаємодії і характеризують суспільство або спільноту як цілісність. Суб'єкти соціальної взаємодії водночас постають як носії даних В.с. Поняття "В.с." послідовно розроблялось у філософії марксизму і пов'язане з проблематикою соціального опредметнення-розпредметнення, соціального відчуження, соціального фетишизму, соціального виробництва, базису і надбудови, соціальних класів, соціальних антагонізмів тощо. Водночас очевидною є кореляція цього поняття з іншими базовими соціально-філософськими поняттями, які вводились у філософський обіг у межах, нерідко альтернативних стосовно марксизму, соціальних теорій: соціальні норми (Дюркгейм), соціальні форми та соціальна дистанція (Зиммель), соціальна дія (Вебер), соціальна стратифікація і соціальна динаміка (Сорокін), соціальна взаємодія та соціальна роль (Дж.Г.Мід), соціальні системи (Парсонс), соціальний обмін (Хоманс), соціальна установка (Томас, Знанецький), світ інтерсуб'єктивності (Гуссерль). Ці поняття можуть розглядатися, з одного боку, як базові для створення відносно самостійних соціальних теорій, а з іншого - як конкретизація і розвиток теорії В.с. в цілому. Суб'єктами соціальної дії, які є водночас носіями В.с., виступають насамперед люди з їх творчим потенціалом. Носіями В.с. можуть бути також соціальні групи, суспільство в цілому. У В.с. поєднуються аспекти безпосередньої і опосередкованої взаємодії. З одного боку, будь-які В.с. реалізуються в ситуації "обличчям-до-обличчя" (Мід), тобто особистісних взаємин Ц. е стосується не лише елементарних аспектів взаємодії - початкової соціалізації дитини або елементарної соціальної дії, а й найскладніших соціальних проблем, які включають невизначено велику кількість опосередкувань. З іншого боку, реалізація В. с. здійснюється через опосередкування (опредмечувавня-розпредмечування). В. с. можна також розглядати і як процес (подібно до понять "соціальна динаміка", "соціальна взаємодія", "соціальний обмін", "соціальний конфлікт" тощо), і як результат цього процесу (поняття "соціальні норми", "соціальні форми", "соціальна стратифікація", "соціальні ролі", "соціальні системи" тощо). В.с. як процес дозволяють розглядати суспільну діяльність як творчу, відбивають принципову можливість зміни й удосконалення будь-яких уже сформованих соціальних форм, інститутів і систем. В. с. як результат розглядаються переважно у вигляді заданих умов суспільної діяльності, як вираз тих сформованих закономірностей, які впливають на людину у процесі соціалізації.

ЖИТТЯ - концепт, характерною особливістю якого є те, що він, попри притаманність багатьом філософським і релігійним вченням, не є, зазвичай, предметом експліцитних визначень і виявляє свій зміст у контексті різноманітних філософських тлумачень. З давніх часів робили спроби відмежувати світ органічної природи від інших явищ об'єктивної реальності. Аристотель критерієм відмінності живого від неживого вважав ентелехію - момент вічності, що "пронизує тіло життям". Пізніше, на противагу механістичному тлумаченню життєвих процесів, був введений термін "vis vitalis" на позначення особливої життєвої сили (див. віталізм). Назагал усі тлумаченняЖ. можна класифікувати як природничо-наукові та соціогуманітарні. Типовим для перших є його розуміння як самопідтримки, самовідновлення й саморозвитку великих систем, що складаються із складних органічних молекул і виникають у результаті обміну речовин між ними й довкіллям (Реймерс). В соці огуманітарному аспекті концепт Ж. розглядається як цілісна й глобальна система, незбагненна для людського розуму (Гадамер), безугавне заперечення, постійний вихід за власні межі, реальність, що дається в безпосередньому переживанні (Зиммель). На думку Гайдеггера, автентичним є Ж., яке розгортається у вимірі "Буття-до-Смерті", тобто коли людина не тільки не уникає смерті, а сприймає її як факт. Властивість підніматися до чогось більшого, ніж саме Ж. - це є його справжній безпосередній вияв М. амардашвілі вважав тавтологічним поняття "духовне Ж.", позаяк Ж. не зводиться лише до тваринного або рослинного існування, а є, насамперед, пошуком сенсу та внесенням сенсу. Сучасні філософські підходи до концепту Ж. спонукають до осмислення та подальшого розвитку ідей, започаткованих Сковородою, К'єркегором, Гайдеггером, Тейяром де Шарденом, Флоренським, Швейцером, Вернадським та ін.

КОНФЛІКТ ( від лат. confliktus - зіткнення) - в соціальній теорії - зіткнення інтересів, мотивів, тенденцій, суб'єктів суспільного життя. В межах системи як певної цілісності елементи (складові частини) знаходяться в К. з іншими елементами системи за умови, що "відкрите виявлення" інтересів, мотивів, цілей одних елементів системи з необхідністю активізує дії протилежних інтересів, мотивів системи. Зародження К. можливе лише тоді, коли в межах цілісної системи на одному рівні знаходяться неідентичні в своїх виявах елементи; відповідно К. визначається як певна об'єктивація взаємодії неідентичних елементів. Проблему К. як універсального явища суспільного життя визначив Зиммель. К. необхідно відрізняти від антагонізму С. итуація суспільного та особистісного К. не набуває форм взаємовиключного протиставлення елементів системи, як це відбувається в ситуації антагонізму; антагонізм, у свою чергу, можливий як форма співіснування внутрішньосуперечливих тенденцій. Динаміка розвитку К. відбувається або в напрямі до утиску одного з його суб'єктів, або поступової саморуйнації системи. Можливе також повільне "згасання" К., що створює ситуацію взаємодоповнюваності тенденцій, інтересів, мотивів і т.п. Тема К. у практичній психології окреслена Фройдом через боротьбу сил та мотивів. На основі психоаналітичного витлумачення К. (як витіснення бажань, мотивів і т.п.) в психології розглядається процес виникнення неврозів. К. як проблема комунікації веде до пристосування як своєрідної "реакції захисту"; таким чином постає проблема раціонального усвідомлення та можливості подолання особистісних форм К.

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ - 1) Поняття вперше з'являється у філософському обігу в кін. XVIII - на поч. XIX ст. як противага поняттю "теоретична філософія" і асоціюється із філософією практичного життя. Пізніше до нього звертається антираціоналістичний напрям, представники якого - Гаман, Якобі - вивищують безпосереднє почуття, переживання та віру. 2) Ф. ж. як напрям сучасної філософії формується наприкін. XIX - на поч. XX ст.; життя було проголошено основним принципом філософування С. віт, соціум, культура постають як цілісні організми. Для Ф. ж. характерне прагнення до всеохопного осягнення життя людини у природі, суспільстві та практичному буденному існуванні на противагу редукціонізму - механістичному усередненню унікальних проявів життя у процесі наукового аналізу. Критично оцінюючи методологічні засади класичної філософії, Ф. ж. наголошувала на пізнавальних можливостях індивіда, передовсім на його здатності до розуміння О. дин із фундаторів Ф. ж. - Вергсон вважав мозок механічним знаряддям, завдяки якому розум здатен пізнавати лише закостенілі, мертві форми, саме ж життя не осягається за допомогою понять. Індивід у його тілесному, психічно-чуттєвому, інтелектуальному проявах є ірраціональним, рухливо-плинним цілісним багатоманіттям. Автентичне розуміння життя досягається лише в акті інтуїції, зокрема, завдяки індивідуальному переживанню цього акту. Ф. ж Б. ергсона прагнула повернути втрачену довіру до чуттєвого світосприйняття, в якому реальність постає у простих, інтуїтивно-ясних, самоочевидних формах світоспоглядання. Нім. течію Ф. ж. (Дильтей, Зиммель, Клагес, Юнгер, Шпенглер) започатковує Ніцше. Світ розглядається у становленні, але, на відміну від апофеозу творчості Бергсона, Ніцше зображує його як вічний колообіг. Проблематика життя зміщується із космічноспоглядального до волюнтаристського, праксеологічно-ціннісного виміру філософії культури. Витоки духовної кризи європейської культури вбачаються у надмірному захопленні раціональним аполлонівським світосприйняттям та забуттям діонісійського прагнення до переживання повноти життя. Щоб повернути духовне здоров'я європейській культурі, проголошується нігілістичне гасло радикальної "переоцінки усіх цінностей". У світлі міфу про вічне повернення буття втрачає абсолютний вимір. На відміну від елітарного антропологізму ніцшеанства, академічна версія Ф. ж. Дильтея виходить із принципу толерантної терпимості до інших світоглядних цінностей. Ф. ж. спирається на науку про дух і герменевтичний метод, зміщуючись у царину історизму, зокрема історичних типів світогляду. Тільки звертаючись до історії, людина здатна усвідомити, чим вона насправді є. Ф. ж. обґрунтовує в контексті історизму власний предмет і метод як самостійні по відношенню до природничих наук. Шпенглер розглядає всесвітню історію як результат життєдіяльності восьми окремих культур К. ожна культура уявляється цілісним організмом, який існує близько тисячі років. Прафеноменальна душа культури проходить ряд циклів - становлення культури, цивілізації та загибелі. В царині всесвітньої історїі панує доля, тоді як у природі - детермінізм. Ф. ж. справила вплив на герменевтику, екзистенціалізм, філософську антропологію, персоналізм, а також на формування стилю мислення філософії постмодерну.