брав

Суразький, Василь (Василь Малюшицький) (серед. 50-х рр. XVI ст. - між 1604 р. та 1608 р.) - укр. письменник-полеміст, член Острозького наукового гуртка. У 1575 - 1581 рр. С. перебував на службі у князя К. Острозького В. продовж 40 років працював в Острозькому культурно-освітньому осередку. С. відзначався високим освітнім рівнем, що виявлявся у глибоких знаннях Біблії, патристики, теологічної літератури загалом. Ісаєвич припускає, що він брав участь у підготовці Острозької біблії 1581 р., а також не виключає можливість того, що в 1583 р. він був міським писарем в Острозі. С. є автором двох виданих в Острозі значних праць: "О единой истинной православной вере" (1588) і "Псалтирь ст. Возс л Ί, дованіемт." (1598). Філософські погляди С. сформувалися під впливом християнського неоплатонізму східної патристики, а також під певним впливом поширеної на той час в Україні реформаційної ідеології. їх реконструкція, здійснювана шляхом аналізу згаданих творів, дає підстави стверджувати, що для С. є характерними: нерозмежованість сфер філософії і теології, протиставлення Бога і світу, розуміння Бога як чогось вічного, надчуттєвого, невидимого й неосяжного. Поняття Бога, за С., включало також філософське уявлення про субстанцію, адже Бог наділявся атрибутами вічності й безконечності. Людську природу С. поділяє на зовнішню і внутрішню, або тілесну і духовну, з подальшою диференціацією останньої відповідно до ступеня залежності змісту і характеру інтелектуальних процесів від їх тілесного субстрату - ума, як вищої умоглядної і творчої сили, що спрямовується Богом і покликана відкривати в людині закладену в неї Богом істину, і розмислу, або розсудку Ц. е забезпечує пізнання зовнішнього світу і душі як опосередковуючої ланки між двома природами. Сутність "внутрішньої людини" виражена в умі, а розмисел переважно пов'язаний із "зовнішньою людиною". Пізнання викладених у Святому Писанні теологічних істин, а також пізнання своєї "внутрішньої людини", що здійснюється у подвигу самопізнання, можливе, на думку С., лише як миттєве містичне осяяння, розумне бачення ума і тому не потребує "зовнішнього розуму", західної раціоналістичної теології. Тому схоластика не тільки зайва, а й шкідлива В. одночас за "зовнішнім знанням" С. визнає прикладну цінність. Отже, у С. вже проглядається тенденція до усвідомлення необхідності опанування світських наук, європейської духовної спадщини, набуття інтелектуального вишколу, хоча б з метою вироблення навичок, вправності в обстоюванні власної позиції, вміння переконливо захищати і розвивати духовні традиції свого народу.

Тьюрінг, Алан Матісон (1912, Лондон - 1954) - англ. математик і логік. Закінчив Кембриджський ун-т (1935). Захистив докт. дис. (1938) "Система логіки, заснована на порядкових чисельниках", в якій зробив спробу спроектувати універсальну обчислювальну машину з великими логічними можливостями. У роки Другої світової війни Т. намагався втілити в життя деякі свої ідеї щодо універсальної машини. У післявоєнні роки Т. брав участь у створенні перших комп'ютерів. У 1951 р. були проведені експериментальні випробування комп'ютера, ряд властивостей якого відповідали його гіпотетичній універсальній машині. У ці ж роки Т. зацікавився проблематикою штучного інтелекту і навіть створив тест, за яким, на його думку, можна було встановити - чи вміє машина мислити. Найбільш вагомим результатом Т. як вченого стала теорія універсальної обчислювальної машини. Ідея Т. отримала свій подальший розвиток у створенні сучасної комп'ютерної техніки. Окрім того, ця теорія мала велике значення для з'ясування проблеми вирішеності логічної теорії, тобто можливості існування алгоритму розв'язання відповідного класу задач за конечну кількість кроків.

[br]

Осн. тв.: "Чи може машина мислити?" (1950).

Фіхте, Йоган Готліб (1762, Раменау - 1814) - нім. філософ, суспільний діяч Н. авчався в ун-тах Ієни і Ляйпцига (1780 - 1790). Творчість Ф. поділяється на два періоди - до 1800 р. і після цього року. В перший період він створив систему суб'єктивного ідеалізму, викладену в "Основах загального науковчення" (1794). Вихідним поняттям філософії Ф. є суб'єкт, "Я". Кантівську річ у собі він відкидає, тому об'єкт, "не-Я", намагається вивести з "Я". Останнє стає суперечливим поєднанням багатьох протилежностей - як причина і наслідок, субстанція і акциденція, взаємодія і незалежна діяльність, а в цілому і саме "Я" також містить у собі свою протилежність - "не-Я". Відносно "Я" і "не-Я" Ф. формулює основний закон свого вчення: без суб'єкта немає об'єкта; без об'єкта немає суб'єкта. Головна проблема у Ф. така: чому об'єкт, породжуваний суб'єктом, протистоїть останньому як щось незалежне? Це відбувається завдяки продуктивній уяві. Саме вона - основна пізнавальна здатність - творить об'єкт, але діє несвідомо, тому останній і здається суб'єкту незалежним від нього. Виникає завдання подолати цю видимість, довести тотожність "Я" і "не-Я". Ф. підходить до цього через поєднання перелічених протилежностей, котре стає у нього постійним способом, або прийомом, мислення, що він його назвав синтетичним прийомом або методом; завдяки цьому Ф. зробив значний внесок в теорію діалектики. Розроблене таким чином поняття суб'єкта як носія активного, творчого начала робить науковчення Ф. і загальною теорією діяльності, головним принципом якої є "діло - дія" (Tathandlung). Положення цієї теорії він застосував до більш конкретних розділів свого вчення: антропології, філософії історії та ін. В них він розкриває свою вимогу: "Діяти! Діяти! - ось наше призначення" Л. юдина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить Л. інощі - виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати - це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолод. Тому призначення людини Ф. вбачав у творенні культури - навичок для підкорення природи і для вдосконалення суспільних стосунків, підвищення гуманності. Ідеал усього історичного розвитку - свобода, побудова суспільного життя як морально-художнього цілого. Вирішальним фактором, здатним на це, він вважав розум З. відси випливала і роль вчених: вони повинні бути носіями найвищої моральності і гуманності, сприяти їх поглибленню і поширенню серед людей. Консолідацію зусиль громадян для досягнення такого ідеалу здійснює держава, котра історично минуща: кінцева мета її - зробити себе зайвою. Ф. не займався спеціальним дослідженням природи, але приділяв багато уваги аналізу суспільної історії, вага якої зростала з часом. Одним із чинників усього була боротьба з наполеонівською навалою, в якій він брав участь своїми науковими творами, лекціями тощо. Наслідком стало поступове послаблення його суб'єктивно-ідеалістичної позиції. В теоретичній сфері тут позначилися нерозв'язні суперечності його науковчення - неможливість логікою думки усунути речі в собі і взагалі об'єктивний світ. Тому пізній Ф. переосмислив свій світогляд, і його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного типу.

[br]

Осн. тв.: "Про поняття науковчення або так званої філософії" (1794); "Основи загального науковчення" (1794); "Про призначення вченого" (1794); "Призначення людини" (1800); "Основні риси сучасної епохи" (1805); "Промови до німецької нації" (1808).

Чаадаєв, Петро Якович (1794, Москва - 1856) - рос. філософ, публіцист Н. авчався в Московському ун-ті (1808 - 1811). Брав участь у війні 1812 - 1814 рр. Роки 1820 - 1821 позначені у Ч. глибокою внутрішньою кризою. У 1823 - 1826 рр. подорожує по країнах Європи; познайомився із Шеллінгом і Ламенне, погляди яких на релігію справили на нього глибоке враження. У1829 - 1831 рр. написав свій головний твір "Листи про філософію історії" (загальновідома назва "Філософічні листи"). Як філософ був, головно, зосереджений на історіософських розмислах - про роль християнства у релігійному єднанні людства, про специфіку рос. національної свідомості та співвідношення народу і державної влади. У розумінні явищ свідомості схилявся до психофізичного паралелізму, в тлумаченні історичного процесу - до провіденціалізму і теїзму.

[br]

Осн. тв.: "Твори і листи" (т. 1-2, 1913-1914).

Чурилов, Микола Миколайович (1947, Чернівці) - укр. соціолог. Закінчив Чернівецький ун-т (1970). Докт. соціологічних наук (1992). Після закінчення аспірантури Ін-ту філософи ім. Г. Сковороди НАНУ працював у від. соціології цього Ін-ту (1979 - 1988). У 1988 - 1991 рр. - керівник Центрально-Українського відділення Всесоюзного центру вивчення громадської думки; у 1991 - 1994 рр. - заст. директора Ін-ту соціології НАНУ. Керував низкою досліджень на атомних електростанціях. Фахівець з теорії вибіркового методу й організації емпіричних досліджень, брав участь у низці міжнародних порівняльних досліджень, зокрема "Соціальна стратифікація" (1993 - 1998), "Консолідація демократії в країнах Центральної та Східної Європи (1998 - 2000)" та ін. Автор понад 100 наукових праць.

[br]

Осн. тв.: "Вплив світогляду на формування ціннісних орієнтацій молоді" (1987) ; "Науково-технічний прогрес і людина" (1988); "Проектування вибіркового соціологічного дослідження" (1988) ; "Людина в екстремальній виробничій ситуації" (1990); "Масова інформація і громадська думка молоді" (1990).

Шимонович, Шимон (Симон Симонід) (1558, Львів - 1629) - представник укр. і польськ. Відродження, визначний філолог, поет. Вчився у Краківському ун-ті (від 1575 р.). У польськ. літературі започаткував новий жанр - укр. пісні ("селянки"). Ш. проводив велику організаційно-педагогічну діяльність, зокрема, брав активну участь у заснуванні Замойської академії, доборі викладачів, фундуванні друкарні тощо Ц. ей навчальний заклад закінчували більшість перших професорів КМА. Високої думки про Ш. був відомий польськ. поет Папроцький, такі філософи і вчені, як Ліпсій, Дуза, проф. Лейденського ун-ту Скалігер. Його учнями були видатні польськ. культурні діячі: Урсин, Дрезнер, Собєський, Замойський. Як чільний представник ренесансного гуманізму Ш. обстоював принципи духовної свободи, утверджував необхідність розвитку світських наук. Ідеалом людини вважав самостійну, творчу, високоморальну особистість; на відміну від середньовічного уявлення про природу як про наслідок божественного творіння, надавав їй самостійної естетичної значущості. У політико-правовій сфері Ш. виступав за зрівняння у правах зі шляхтою торгово-промислових верств населення (міщан, ремісників, купців), а також селян, яких вважав фундаментом держави. В умовах тогочасної Польщі, що була конституційною монархією з характерним для неї привілейованим становищем шляхти, це був крок у напрямі формування буржуазно-демократичного принципу рівності громадян перед законом.

Ясинський, Варлаам (? - 1707) - укр. церковний і громадський діяч, філософ О. світу здобув у КМА. По закінченні був ієромонахом і вчителем школи Богоявленського братства. У 1668 р. висвячений ігуменом Братрького монастиря, у 1669 р. - ректор КМА. У 1673 р. обійняв посаду ігумена Михайлівського монастиря, в 1684 р. - архімандрита Києво-Печерської лаври. За сприяння Туптала Данила зібрав і виправив Житія Святих, а також видав виправлені перші дві частини "Четьї-Мінеї". Від 1690 р. Я. - Митрополит Київський. Разом із гетьманом Мазепою доклав чимало зусиль до розбудови КМА, започаткував систематичне поповнення її бібліотеки, в т.ч. за рахунок власної книгозбірні, підтримував СтефанаЯворського, Данила Туптала та ін. За своїми філософськими поглядами був типовим представником поренесансової барокової схоластики з переважним інтересом до етичної проблематики, прихильник розмежування світської і духовної влади.